У пошуках щастя
| Десь з верху чулися голоси. Так наче пробивалися у свідомість крізь сон. Як тоді, коли мати будила у школу, а він хотів додивитися ранковий сон. Сон перебивав однотонний звук пікаючого будильника. Ні, то не будильник. - Гляньте, - вчувався чийсь глос, - мій прилад показує, що рівно в двох метрах під нами щось живе. - Дурниці, напевне він зіпсувався. - Але ж і мій показує те саме! - Може який кріт, чи миша. - За масштабами тут двоє людей. - Та, ну! Ану покажіть! - Будемо відкопувати? Якісь білі істоти стурбовано зазирали йому в очі. Олесь розгубився. Але радість від того, що він живий пересилила страх. Нарешті, придивившись до чудернацьких безформних істот, які його витягнули з під землі, він розсміявся. То були люди в дивних кумедних балахонах. Застаріла модель спецодягу. Їх знайшли пожежники. Світ в котрий потрапили був дійсно відсталим від їхнього. - Знайшли! Хлопці, знайшли! Живі! - Ну й везучий! - перемовлялися пожежники. Інколи щастя це не те, що само приходить, щастя то великий труд багатьох людей. - Чого він сміється? Це, в нього нервовий шок? - Нам дарує радість не те, що нас оточує, а наше ставлення до оточуючого. (Ларошфуко) „Врятувалися!” по дитячому тішився Олесь. Натомість Сашка пробирав страх. Якщо хтось зацікавиться штучками в Олексиному рюкзаку їх відправлять у дослідну лабораторію. Він би тільки так і зробив. Але рятівники спішили доправити близнюків до лікарні. Знайдені при них речі залишили у лісника. А той зовсім не з великої порядності, а з великої байдужості, навіть не подумав, що рюкзаки варто було б посушити і вичистити від болота. У лікарняні палаті нарешті настала тиша. Вони пролежали тут лише тиждень, а вже втомились від натовпу відвідувачів в білих халатах. Олександр провів поглядом нову делегацію лікарів. - Ти хоч колись можеш прикусити свого язика! – накинувся з докорами він на брата, коли в палаті нарешті стих відгомін голосів. - А що таке!? - Ти бачив, як на тебе глянув головний лікар? Як на божевільного! Невже так важко забути про кусок залізяки залишеної дома! Та нема тут нікому діла до твоєї Ластівки258! - І зовсім вона не залізяка, вона з нового титано-біологічного матеріалу, майже жива! - Не прикидайся дурником, ти чудово розумієш про що я кажу. Не треба провокувати журналістів видаючи їм кожен раз нову сенсацію. Я бачу тебе вхопила зіркова хвороба. - Гм, я тільки.. - І не обов’язково було давати консультації механіку, як покращити дихальний апарат. Йому все одно цього не осягнути! - Розумію.... - Ну от... - Що там наш сусід? – Олесь вгадав, як припинити братову істерику. Обоє глянули на маленького хлопчика, котрий вже кілька днів лежав прикутим до ліжка і не приходив до тями. Біля нього не відходячи чергувала медсестра. - У Бара жодних змін. – зітхнула дівчина. - Що з ним трапилось? - Впав в урвище з 20 метрової висоти. – після її слів раптом різко вдарило віконною рамою і вітер затріпотів фіранкою, намагаючись її вирвати. – Їх було двоє. Інший хлопчик Вір помер на місці. - медсестра змахнула сльозу. Олесь підійшов закрити вікно і раптом у відбитку скла побачив дванадцятирічного хлопчину, котрий сидів на тумбочці біля хворого. Олесь здригнувся, перевівши погляд у палату переконався що на тумбочці нікого нема. - Дивно. – пробурмотів він. Йому почулося, як дитячий голос заволав. „То я, то я зіштовхнув його з гори!” з тумбочки злетіла ваза з квітами. Медсестра кинулась її підіймати. - Звідки взявся той вітер? – дивувалась вона. „Він перший почав!” Олесь знову озирнувся. Він пильно глянув на брата. - Ти нічого не чув? - Окрім падіння вази? – той кивнув головою. – діти якісь на дворі сваряться. – Олесь глянув на пустий двір за вікном. - А про що сваряться? - Не доберу, ось зараз кричить, „я хочу до дому, до мами”. - Угу. – він кивнув, аби брат підійшов до нього. Сашко нехотячи підвівся. - І де ті шибеники? - У тому то й річ... – Олесь замовчав. - Знову кричить: „вставай, вставай дурню, чого розлігся!!!” обоє перевели погляд на ліжко де лежав хлопчик. Маленькому хворому раптом стало гірше, він почав задихатися. Медсестра глянула на Олеся з Олександром круглими очима. І побігла за допомогою. Олесь, побачивши конвульсії дитини кинувся робити масаж серця. Сашко взявся за штучне дихання. Через хвилю палату наповнили лікарі. Хлопчику вкололи якісь ліки і його стан стабілізувався. Олесь з Сашком наперебій розповідали все те, що почули до того. Лікарі лише багатозначно переглядалися між собою. Коли всі пішли. Сашко розгублено сів на ліжку. - Ми обоє чули отой дитячий голос, чому його не чула медсестра? - Думаєш, то наслідки нашого перебування під землею? В стані релаксації ніщо не могло нашкодити нашому організму. Ти ведеш себе адекватно. Я б помітив, коли б щось було не те. - Він кричав про допомогу. - Я чув. - Але коли його для нас не існує, то як ми можемо йому допомогти? - Може то кричав малий? Імпульси головного мозку здатні сприймати частоти... - Сашко, припини. – Олесь присів біля хлопчика. – такий кумедний малий. Схожий на Ангелів розмальованих у храмі Пресвятої Трійці. - У нього всі шанси стати ним до ранку. – серйозно сказав Сашко. З тими травмами, що йому дістались було б щастям померти. - Ти серйозно? - Сам глянь - Сашко витягнув зі свого ока тонку лінзу. - Ти носиш ультрегеноскоп25? - Не тільки ти, як виявилось, взяв в дорогу купу непотрібних речей. Що з того що я бачу, коли не можу нічим допомогти? У цій мезозойській ері немає чим його лікувати. - Як це не має? А імунолайзер? Він хіба не здатний відновити регуляцію взаємо обміну в організмі і виправити за долі секунди всі травми та регенерувати тканини клітини? - Де ти його візьмеш? Хіба виколупаєш з під шкіри свій, але він може не підійти дванадцятирічному хлопчику. - І тим не менше, треба довіритись вищій силі. Десь я бачив в шухляді шпильку. - Олесь, облиш! ти погубиш себе і хлопця. Хтозна чи зможемо ми перебувати в цій забрудненій зоні без отого щеплення імунолайзером. Я не дозволю таких експериментів! – Сашко вихопив з його рук шпильку. - І це я вважав тебе науковцем? Хіба тобі не цікавий такий експеримент? Саш, ти знаєш, що я чиню правильно. Ти ж не даш мені вмерти? Хлопцю буде достатньо п’яти хвилин. - Ти впертий. - Я віруючий. І впевнений, що все буде добре, а ти панікер. - Гаразд, тоді виколупуй мій. Уже за кілька хвилин у стані хворого було помітно покращання, у нього зарожевіли щічки, вповільнилось і вирівнялось дихання. - Ну все. Досить, витягуй. – а то його одужання буде за надто незвичним. Що ти потім скажеш лікарям? - Правду. - Правда не врятує нас від божевільні. Уяви себе на їх місці ти б повірив у таку маячню? Добре що той голос вже зник, а то я сам в собі почав сумніватись. Близько півночі до палати заглянула медсестра. - Не спите? - вона витягнула з-за пазухи їх одяг. – Тихо! Хутко одягайтеся! Ідіть за мною. - Куди? - насторожився Сашко. - Я підслухала розмову лікарів, завтра за рішенням ради вас переведуть в психіатричну лікарню. Але ж ви не божевільні? Я теж чула цей голос. Я думаю то кричав Вір, той хлопчина, котрий вбився упавши зі скали. Ви мені вірите? – вона щиро глянула Олесю в вічі. - Це напевне ваше, - дівчина витягнула щось з кишені - Ось, - протягнула Євангеліє - мало не випрали разом з одягом. Вона усміхнулась і мовчки повела їх довгими пустими коридорами. Нарешті вони виплутались з лабіринтів лікарняних ходів і вийшли чорним ходом на вулицю. | ||
Немає коментарів:
Дописати коментар